Пам’ять про вас в нашім серці
живе: До Дня визволення Новопрокопівки від фашистського нашестя
Давно відгриміли залпи другої світової війни, але назавжди запам’ятався той
жахливий день в історії людства, в історії нашої країни, у долі кожної родини -
бо ніхто не залишився осторонь.
Минають роки, відлітають у вічність, 77 років злинуло з тих пір, як
зловісним ворожим крилом накрило село Новопрокопівка, Токмацького району,
війна.
Жорстока війна залишила у пам’яті людей незагойні рани, спопеляючи
блискавкою, пронизала серця і душі, обпалила кожен дім і сім’ю, долю кожної людини.
На превеликий жаль уже немає живих ветеранів у нашому селі, але пам`ять
про них живе і буде жити. Сотні солдатів, офіцерів, партизанів і підпільників, сотні
людських життів, розтерзаних війною, прийняла в себе новопрокопівська земля.
Вони були представниками різних національностей, але навічно стали синами
України.
Була в нашому селі сім’я: Літвіненко Сергія Фалимоновича і Ганни Петрівни.
Він фронтовик, кував перемогу на фронті, проти фашистів і японців. Вона, будучи
ще юною, працювала в господарстві, давала продукти для фронту. Служив він 7
років на дійсній службі. А вона разом з дорослими піднімала з розрухи
господарство, своє село. Живуть серед нас тепер уже бабусі, дідусі, а колись це
були гарні, стрункі дівчата, хлопці, у яких війна забрала їх юність. Це вони
юними були вивезені в Німеччину гітлерівцями на примусові роботи. Це вони в
голоді, в ненависті і тортурах, страждали на чужині. Це Давлад Петро
Никифорович, Гордієнко Тетяна Пилипівна, Горбань Ганна Архипівна, Горбань
Олександра Архипівна.
Життя в декілька стрічок. 1942 рік - маленька Марійка серед небагатьох смільчаків
під кулеметним вогнем на ходу стрибає з німецького поїзда, щоб запобігти
відправки в Німеччину. 1943 рік - Марійка в охороні Токмацького моторного заводу,
де випускали міни. Не по росту тяжка
гвинтівка та пістолет натирає боки. 1944 рік - вона командир роти на відбудові розбомбленого
фашистами Дніпрогесу. З війни не повернувся тато, а вдома на нього чекало п’ятеро
дітей. Загинули і троє рідних дядьків.
Потім – заміж і 40 років праці в колгоспі ім. Шевченка, де з них 25 років була
беззмінною ланковою. 20 років її портрет прикрашав дошку пошани біля контори
колгоспу та районній - в м. Токмак. Все це про учасницю другої світової війни і
ветерана праці 91 літню Кандибку Марію Андріївну, яка зараз присутня в цьому
залі.
Багато теплих слів можна сказати про сім’ю Лось Петра Яковича і Віри
Василівни. На долю Петра Яковича випали останні роки війни, ще зовсім юним, тільки
що призваним в армію, він завершував війну, але ще й після закінчення, йому
прийшлось нести службу в армії ще багато
років, оберігаючи спокій людей, які були виснажені після війни. Віра Василівна
ще зовсім юною працювала в тилу, відновлюючи після руїн село і господарство.
Тяжкі, голодні , холодні роки далися в знаки. Підірвалося здоров`я, голови
покрила сивина і тільки в спогадах така далека юність повоєнних років…
Цілу ніч, 20 вересня, торохтіли мотоцикли, машини втікачів, на ранок, після
короткої стрілянини і кількох вибухів, у село ступило радянське військо. Люди
не відходили від гучномовців, слухаючи повідомлення інформбюро про події на
фронтах, а для наших сіл настали вже мирні дні.
На них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого, сина… Але повернулися не
всі – чорні хустини печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських
вдів. Скільки ж їх молодих, вродливих, убитих горем, залишилося жити самотньо.
Скільки горя і сліз випало на долю наших дідів , батьків і прадідів. Ми повинні
вміти і шанувати, любити і поважати те, за що вони боролися і перемогли.
Слава їм – живим і мертвим, що не шкодуючи свого життя, самовіддано
працювали, заліковуючи рани, слава тобі, живучий, нездоланний народе.
За матеріалами сценарію до Дня визволення села
Новопрокопівка - Петро КРОПИВА, фото
автора
Немає коментарів:
Дописати коментар