ЙОМУ БУЛО ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ...

14 червня 2014 року – трагічна  сторінка у новітній історії України: у небі над Луганськом бандитськими формуваннями був збитий транспортний літак,  на якому була група з 49 українських військових. Загинули всі, у тому числі наш земляк – Павло Левчук. Йому було двадцять шість...

Заворушення на Донбасі інспіровані сусідньою, братньою, як ми думали, державою, постачання зброї та бойовиків-найманців спричинили на сході країни справжню війну.

Пригадую, як один з лідерів сепаратистів, російський офіцер Гіркін в інтерв’ю щиро обурювався, що «з жителів 5-мільйонного Донбасу не знайшлося й тисячі  тих, хто взяв би до рук зброю». А звідки  туди їхали «ополченці»-відпускники та постачалися  ешелони озброєння – ніхто вже й не приховує. А що ж Українська армія? Всі ми добре пам’ятаємо,  що вона була вщент ослаблена, пограбована (у тому числі «завдяки» міністру оборони - недавньому громадянину Росії) і просто здана окупанту в Криму. Очевидно, що видима легкість анексії Криму дала Кремлю надію на подібний сценарій і в східних областях нашої країни.

На той час Павло Левчук закінчив факультет політології Дніпропетровського національного університету та аспірантуру, став викладачем. Проте, коли на східних кордонах держави запахло порохом і почали свистіти кулі, Павло не вагаючись пішов до військкомату. Його зарахували до складу 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Так, заради майбутнього своєї країни молодий вчений полишив усі свої наукові справи і пішов туди, де вважав себе найпотрібнішим Україні. Павло цілком свідомо зробив цей крок, який одночасно став і кроком у вічність.

Буквально 5 червня у Павла відбувся захист кандидатської дисертації. На кілька днів йому дали відпустку з частини. Захист пройшов блискуче, професори висловлювали гордість за свого талановитого учня. Колеги відмовляли Павла повертатись до війська, мовляв, ти відслужив півтора місяця, свій обов’язок виконав, тож повертайся до науки. Але він повернувся у свою частину, адже вже бачив муки поранених товаришів, бачив смерть, сам не раз дивився їй у вічі, коли його підрозділ потрапляв у пастки й оточення.

І ось знову Левчук з товаришами сідає до транспортного Іл-76, який поніс десантників у останній політ…

Поховали Павла на рідній землі, у Токмаці.  Його батьки Любов Костянтинівна та Микола Леонідович викричали-виплакали всі сльози. Смерть сина підкосила їхнє здоров’я. За рік не стало Миколи Леонідовича. А війна триває. За чотири роки токмаччина втратила п’ятьох своїх солдатів. Токмак відчув, що війна є справжньою, як і її жертви, і що так важливо, щоб навала  «руського міра» не дійшла до нашого Токмацького  краю. Павло Левчук та інші хлопці стали символом отих перших захисників, що закрили собою країну, убезпечили нашу землю від окупації.   14 червня — трагічна дата для України і нашого міста. Таке забути неможливо.

Віталій Голод